Катерина ГРИГОРЕНКО: «Мрію здобути в Сочі медаль Олімпіади»

З турецького Ерзурума повернулася остання група спортсменів, що представляли Україну на ХХV Всесвітніх зимових студентських іграх. Зимову сесію на Білій Універсіаді-2011 «синьо-жовті» студенти без найменшого сумніву склали на оцінку «відмінно». У загальнокомандному заліку українська делегація, завоювавши 15 медалей (6 золотих, 5 срібних, 4 бронзових), посіла третє місце. Третину з них здобула аспірантка першого курсу Львівського державного університету фізичної культури Катерина Григоренко. Представниця провідного вишу галузі Західної України змагалася у всіх шести лижних гонках і п’ять разів (!) була серед призерів – двічі другою і тричі третьою. Цікаво, що саме Катерина здобула для України першу і останню нагороди в Ерзурумі. Втім, часу на святкування у аспірантки-спортсменки немає. Уже вчора (10 лютого) вона поїхала до естонського міста Отепя, де національна збірна України проведе заключний етап підготовки до чемпіонату світу в Осло. Але незважаючи на дефіцит часу, мультимедалістка Універсіади-2011 дала ексклюзивне інтерв’ю ЗІКу.

– Катерино, чи сподівалися ви здобути в Ерзурумі таку кількість нагород?
– Та ні, аж на такий результат я не розраховувала. Втім, їхала на Універсіаду за медалями. Вірила, що ми повинні зійти на подіум у естафеті, а також ставила перед собою завдання виграти одну нагороду в індивідуальних гонках. А от в якій саме, особливо над цим питанням не замислювалася.

– Виходить, що своє особисте завдання ви виконали вже в першій гонці, коли фінішували другою у класичній гонці на 5 км.
– Виходить, що так. Але якраз в цій гонці я чи не найменше сподівалася на медаль. Адже на старт вийшло чимало суперниць, яким я зазвичай програвала і на етапах Кубка світу, і на інших міжнародних змаганнях. А тут з перших метрів дистанції все складалося досить добре.

– І коли повірили, що буде медаль?
– Ми бігли два кола по 2,5 км. Так от, коли мені на другому з них повідомили час, з яким я випереджаю найближчу суперницю, то зрозуміла, що нижче другого місця вже не опущуся. Справа в тому, що росіянка Алія Іксанова стартувала пізніше і мала можливість орієнтуватися на мій хід. А от решта суперниць досить серйозно від мене відставали. У підсумку я так другою і фінішувала. Відверто кажучи, була приємно здивована тим, що взяла «срібло». Це додало мені впевненості і на наступні гонки.

– Це не викликає сумніву, адже лише в одній з них ви залишилися без медалі.
– Хоча і в особистому спринті була дуже до неї близька. Це була друга гонка на Універсіаді. Я досить впевнено вийшла у фінал, де змагалося шість спортсменок. Взагалі-то я не є чистий спринтер, але ж кажу, що відчула в собі сили. Але на останніх метрах трохи забракло швидкості. Однак бути четвертою в спринті – для мене це дуже хороший результат. Саме після цієї гонки я остаточно зрозуміла, що функціонально готова майже ідеально.

– Далі у вас було ще чотири медалі – одне «срібло» і три «бронзи». Чого забракло, щоб виграти бодай одне «золото»?
– Найближче я до нього була в спринтерській естафеті 6 по 1,3 км. Ця гонка дуже складна, доводиться бігти кілька етапів, а це не так просто. Так-от, на останній етап Іван Білосюк відправив мене першою. На підйом я ще пішла лідером, а от на спуску мене обігнала росіянка, а потім і француженка. Думаю, вся причина в тому, що я, на відміну від інших, виступала в усіх номерах програми. Десь трохи сил і забракло.

– А ви б не обміняли ці п’ять медалей на одну золоту?
– Звісно, хотілося б мати в колекції «золото» Універсіади. Але з іншого боку, я виграла аж п’ять медалей. Думаю, що ці п’ять нагород на одну золоту б не проміняла. Це ж мої, я їх здобула завдяки повсякденній праці упродовж багатьох років. І потім, друге і третє місця – також достойний результат. Хіба не так?..

– Матеріальна винагорода за медалі на Універсіаді передбачена для українських спортсменів?
– Не знаю, в усякому разі, нам нічого про це не говорили, або я щось прослухала. Знаю, що росіянкам, хто став призером, упродовж року щомісяця будуть виплачувати стипендію в еквіваленті тисячі доларів. В Україні премії дають зазвичай лише за медалі на чемпіонатах світу і Олімпіадах. Утім, якщо дадуть хоча б щось за Універсіаду, я не відмовлюся.

– Як вам організація змагань на Універсіаді, на Олімпіадах у Ванкувері чи Турині, де ви також виступали, все було на більш високому рівні?
– Я б так не сказала. Турки все організували дуже добре. От тільки змагатися довелося у високогір’ї, а це досить важко. Я на такій висоті бігла вперше. А Зоя Заведеєва після фінішу естафети хвилин двадцять не могла прийти до тями – кисневий голод дався взнаки.

– У лижному спорті обладнання спортсменів та фармакологічне забезпечення відіграють дуже важливу роль. Українська збірна забезпечена всім необхідним в цих питаннях чи є проблеми?
– Проблем більш ніж достатньо. Якщо порівнювати нас з тими ж таки росіянами чи скандинавами, то ми поступаємося їм дуже суттєво. Нас зазвичай забезпечують всім більш-менш нормально лише двічі за сезон: перед першим снігом та перед головним стартом сезону. Але цього вистачає максимум на два місяці. А решту часу роби що хочеш. От і доводиться ті ж вітаміни купувати за власні кошти або нічого не приймати взагалі. До речі, багато хто так і робить. Але в сучасному лижному спорті на одному хлібі далеко не побіжиш.

– У вас попереду чемпіонат світу в Осло. Які завдання стоятимуть перед вами?
– Зрозуміло, що хочеться виступити якомога краще. А як воно вийде, побачимо. Спочатку треба ще пройти збір в Естонії. А плани будемо будувати вже ближче до старту чемпіонату світу. Все залежатиме від того, яким буде самопочуття.

– Чим є для вас лижний спорт?
– Доволі складне питання. Однозначно на нього не відповісти. Точно знаю, що займаючись лижами, у нас в Україні не розбагатієш. Але з іншого боку, хочеться довести, перш за все самій собі, що ти чогось вартий і можеш чогось досягти. Я, до речі, в 2009 році ледь не закінчила зі спортом взагалі. Я тоді на чемпіонаті України не попала в призери і мені зняли стипендію комітету спорту. Добре, що Хмельницька область мене забезпечила фінансово всім необхідним. А головне, що мене втримало, – бажання виступити у Ванкувері, це ж був якраз олімпійський рік. В іншому разі, швидше за все, я б уже не бігала.

– А про Сочі-2014 ви мрієте?
– Мріяти можна, це справа хороша. Звичайно, що хочеться поїхати на третю свою Олімпіаду і там показати серйозний результат – завоювати медаль. Думаю, це нашій команді до снаги. Але необхідно, щоб об’єднали свої зусилля всі, хто причетний до підготовки спортсменів. Готуватися до Сочі необхідно вже зараз, а не в останні місяці чи в останній рік перед Іграми.

– Що вас цікавить поза спортом і чим думаєте займатися по завершенні спортивної кар’єри?
– На першому місці в житті у мене, як і в кожної людини, моя родина. У мене є батько, сестра і три брати. Коли є можливість, їду до батька в рідний Острів, що на Київщині. У Київській області живуть і сестра та брати. Але побачити їх вдається не так часто, як того хочеться. Майже весь час забирають збори і змагання. А от ким буду по завершенні кар’єри, сказати важко. Тренерська робота, якщо відверто, мене не надто приваблює. Час покаже. Можливо, буду викладати у вузі. Я ж у 2007 році закінчила Національний університет фізичного виховання і спорту України, а зараз є аспіранткою першого курсу Львівського державного університету фізичної культури.

– А що, в Києві вам не запропонували продовжити навчання?
– Коли отримала диплом, ніхто нічого не пропонував. А минулого року завідувач кафедри зимових видів спорту Львівського державного університету фізичної культури Орест Стефанишин запропонував вступити у їхньому вузі до аспірантури. Я приїхала у Львів, поговорила з ректором Євгеном Приступою і зрозуміла, що тут є перспектива на майбутнє. Скажу, що в університеті мені створено всі умови, щоб я могла паралельно із тренуваннями займатися і наукою. Щоправда, вільного часу майже не залишається більше ні на що – лише спорт і навчання.

Іван ДУПНАК, ZIK