Поддержать украинских военных и людей, пострадавших из-за войны

Другие новости
|
816
0

ГОНЧАРОВ: «Грошей хоче не тільки молодь»

Чемпіон Афін—2004 розповідає про невдачу українських гімнастів на чемпіонаті світу, свої олімпійські перспективи й історію кохання

Провал на вересневому чемпіонаті світу у Штутгарті, де українська чоловіча команда зі спортивної гімнастики вперше в історії не здобула олімпійської ліцензії, досі викликає неприємні спогади в учасників турніру. Удвічі болючіше переживати такі невдачі лідерам збірної. Ось і олімпійський чемпіон Валерій Гончаров, хоча й розуміє, що судді були до нього надто прискіпливими, визнає: «Нині суперники навчилися виконувати елементи, на які три роки тому в моєму виконанні дивилися з відкритим ротом». Зрештою, на недавньому етапі Кубка світу в тому ж Штутгарті Валерій у вправах на поперечині був третій, що засвідчило: порох у порохівницях ще є.

«Конкуренція за місце у збірній буде здоровою»
— Звісно, та нагорода стала лише слабкою втіхою після невдачі на світовому форумі, — починає Гончаров розмову . — Однак продовжую працювати, а що ж залишається робити? Всі сили витрачаю у тренувальному залі. Хіба от виділяю час для участі у відкритих уроках гімнастики в загальноосвітніх школах.

— Такі акції вас не відволікають? Адже вони, напевно, відіймають емоції та сили?
— Нічого складного в цьому немає. Навпаки, такі заняття розслаблюють психологічно, бо постійно знаходитися в залі і варитися в одному і тому ж процесі важко. Правда, зараз у мене підготовчий період, тому навіть не знаю, чи зможу поїхати у всі міста, куди мені запропонували. Наприклад, у Києві відкритий урок провів, тому що тренуюся тут, а от до Кіровограда не поїхав…

— Ваш тренер Ігор Коробчинський не проти того, що ви займаєтеся громадською діяльністю в той час, коли до старту Олімпіади залишається менше року?
— Він мене навіть підтримує в таких починаннях. Якщо виникають якісь заминки в тренувальному процесі — намагаємося його якось скоригувати, надолужити згаяне за допомогою додаткових занять.

— Психологічна травма після провалу на чемпіонаті світу вас ще турбує?
— Усі ми дуже засмучені. Гіркота від невдачі залишилася й понині. Але життя не стоїть на місці, потрібно примусити себе працювати, проганяти темні думки і пробувати стати одним із двох гідних, хто поїде до Пекіна. Зате тепер у нас зросла конкуренція, а це додатковий стимул. У будь–якому випадку кидати спорт я не збирався.

— Пан Коробчинський є наставником збірної, тож чи не дасть це приводу партнерам по команді звинуватити вас у нездоровій конкуренції?
— Навряд чи щось подібне відбудеться. Атмосфера в збірній здорова, колектив у нас достатньо дружний, щоб не звертати увагу на подібні дурниці. Усі довіряють тренерському штабу, кожен розуміє, що вибір буде зроблений справедливий. У будь–якому випадку ніхто нікому вночі ахіллів підпилювати не буде.
За довгі роки спортивної кар’єри у мене майже не траплялося випадків, коли суперники вели нечесну боротьбу. Були дрібні капості, але на них, якщо розібратися, навіть уваги звертати не варто. Зізнаюся: якщо перед Іграми відчую, що не готовий або погано себе почуваю, чесно поступлюся місцем у команді комусь із партнерів. Це не ті змагання, куди можна їхати і ганьбитися. Та й Коробчинський собі не ворог. Він справжній професіонал і не стане везти на Олімпіаду спортсмена, лише щоб задовольнити особисті інтереси.

«Після травм то сидіти не міг, то голову повертати»
— Валерію, ви були в команді, котра вигравала «срібло» Ігор в Сіднеї–2000. Порівняно з тим колективом, чого не вистачає нинішньому?

— Для себе я вже аналізував це питання. І хоч однозначної відповіді не знайшов, все ж таки декілька тез відзначив. Мені здається, та команда була більш згуртованою. У нас було більше бажання перемогти, у всіх хлопців горіли очі. Думаю, це дійсно була справжня Команда з великої літери.

— Може, справа в психології сучасної молоді, яка, згідно зі сформованою думкою, відразу хоче, щоб її праця гідно оплачувалася?
— А ми, «старики», хіба цього не хочемо? (Сміється). Особливо, щоб гідно оцінювали великі досягнення. І щоб це не була одноразова акція. Адже багато в чому саме завдяки спортсменам у світі дізналися, що існує така держава — Україна.
Раніше глядачі на змаганнях, бувало, питали: «Ваша країна знаходиться десь у Африці?». Тому я не став би звинувачувати молодих спортсменів у меркантильності. Коли вони йшли в гімнастику, то знали, що великих грошей на ній не заробиш. Просто хотілося б не думати, що тобі поїсти, де жити після того, як закінчуєш «пахоту» у тренувальному залі. З роками у людей з’являються сім’ї і хочеться мати можливість їх гідно утримувати.

— Поговорімо безпосередньо про вас. Останнім часом ви багато боретеся не з суперниками на змаганнях, а з травмами. Ще не втомилися від цього?
— Наді мною наче навис злий фатум. Ланцюжок травм не переривається вже майже два роки. На початку 2006–го я поламав палець. Довго відновлювався, працював через страшний біль. Коли був уже практично готовий — зламався повторно. Мене охопив відчай: і без того багато пропустив, а зараз доведеться «відпочивати» ще невідомо скільки!
І треба ж такому статися, що знову, ледь відновившись, відчув чергові проблеми. Потягнув спину так, що ледве ходив і сідав. Про тренування не могло бути навіть мови, тому і пропустив торішній чемпіонат світу. Але і це ще не все. Коли спину «підремонтували», схопило шию. Теж настільки серйозно, що голова взагалі не поверталася. Здається, тільки зараз, тьху–тьху–тьху, все вже нормально.

— Крім усього іншого, в цей період у вас сталася ще й особиста трагедія…
— Так, два роки тому померла мама. Що вдієш, життя іноді підносить такі «сюрпризи». А коли трапляється стільки неприємностей відразу, відновити психологічну рівновагу надзвичайно складно. У такі моменти доводилося постійно заспокоювати себе, вмовляти і навіть сварити, щоб хоч якось триматися в колії і не наробити необдуманих вчинків. У ці складні моменти мені дуже допомогла підтримка дружини Ірини. Адже вона, сама у минулому гімнастка, призер чемпіонатів Європи і світу (дівоче прізвище Яроцька. — Авт.).

«Квіти майбутній дружині носив потайки»
— До речі, ви один на одного, тренуючись у збірній, одразу звернули увагу?

— Ні. Спочатку просто віталися, адже дійсно працювали в одному тренувальному залі на базі в Кончі–Заспі, ніяких почуттів не було. Але з часом відчув, що захопився Ірою. Почав потай підсовувати їй у кишеню різні подарунки. Вона ходила, питала всіх дівчат, може, це вони загубили, але потім розуміла, що це хтось їй підкинув. Коли її не було в кімнаті у гуртожитку, просив чергову і заносив Ірі в номер букети квітів. Вона навіть не відразу здогадалася, хто це робить. Ірина взагалі спочатку не звертала уваги на мої залицяння, лише з часом зрозуміла, що це не просто так, а щось серйозне.

— У коханні швидко освідчилися?
— Ні, це відбулося вже після Олімпіади 2004 року. Ми приїхали до мого дому у Харкові. Тоді й зрозумів, що ці відчуття — не просто захоплення, і вже потрібно робити рішучіші кроки. Два роки тому ми одружилися. Правда, весілля як такого не було. Під час підготовки до нього померла мама, тому ми вдвох пішли до ЗАГСу й узаконили свої стосунки.

— Удома з дружиною розмовляєте про гімнастику?
— Ні, про роботу практично не говоримо. Гімнастики мені з головою вистачає в залі. Хоча в складні моменти те, що ми займалися однією справою, дуже допомагає. Хто може знати про переживання спортсмена краще, ніж інший спортсмен?

— Поповнення в сім’ї Гончарових у найближчому майбутньому не очікується?
— Ми з Ірою вже хочемо дитину, так що чекайте.

— Валерію, у вас не тільки спортивна сім’я, але й друзі переважно з когорти спортсменів…
— Так, мої друзі — моя відрада. Близько дружимо з Сашею Крикуном, Юрієм Нікітіним, Юрієм Білоногом, Ромою Вірастюком, іншими відомими атлетами. Хоча є в колі моїх товаришів люди, які до спорту стосунку не мають.
За можливості їздимо один до одного в гості, хоча частіше зустрічаємося, так би мовити, на нейтральній території. Можемо разом пограти в більярд, посидіти в затишному кафе. Чудово, якщо випадає можливість виїхати на природу, підсмажити шашличок і поплавати у ставку чи річці. Одного разу їздили разом на Новий рік у Карпати. Дивно, але про спорт під час відпочинку ми практично не згадуємо.

— Ви сказали, що любите пограти у більярд. Знаю, що великий любитель цієї справи й Юрій Нікітін…
— Так, з ним дуже цікаво грати! Він азартний хлопець, боєць, не любить програвати. Але, хоч перемогти його непросто, мені це вдавалося.

— А ви поразки як сприймаєте?
— Програвати не подобається нікому, але до невдач ставлюся по–філософськи. Значить, потрібно починати спочатку, удосконалюватися й надалі робити так, щоб не наступати на ті ж граблі.

ДОСЬЄ
Валерій Гончаров

Заслужений майстер спорту зі спортивної гімнастики.
Народився 19 вересня 1977 р. у Харкові.
Зріст — 168 см, вага — 58 кг.
Гімнастикою займається з чотирьох років. Особистий тренер — Ігор Коробчинський.
Олімпійський чемпіон Афін —2004 (бруси). Срібний призер Олімпіади в Сіднеї —2000 у командній першості. Срібний призер чемпіонату світу 2004 р. (бруси), бронзовий — 2005 р. (поперечина). Срібний призер чемпіонату Європи 2004 р. (бруси), бронзовий — 2005 р. (поперечина). Переможець Кубка світу 2004 р. (поперечина). Неодноразовий призер інших міжнародних змагань.
Одружений.

Україна Молода

Источник Sport.ua
Оцените материал
(1)
Сообщить об ошибке

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите

Настроить ленту
Настройте свою личную ленту новостей

ВАС ЗАИНТЕРЕСУЕТ

Комментарии 0
Введите комментарий
Вы не авторизованы
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.