Михаил РОМАНЧУК: «Хорошо, что хотя бы выпускают в бассейн»

Украинский пловец рассказал о своей профессиональной карьере и участии в Олимпиаде 2016

Михаил РОМАНЧУК: «Хорошо, что хотя бы выпускают в бассейн»
У свої двадцять років рівненський плавець Михайло Романчук досягнув чималих вершин. Три роки тому хлопець здобув звання «Майстра спорту міжнародного класу», у 2016-му – встановив шість рекордів України та здобув таку ж кількість золотих медалей. Він охоче розповів про те, як почав плавати, що цінує у дівчатах і про який власний вчинок найбільше шкодує.
 
- З якого віку ти почав займатися спортом? Чому вирішив податися саме у плавання?
– Почав плавати з шести років. Мій тато тренер з легкої атлетики, мама – вчителька, хоча раніше вона теж займалася легкою атлетикою. Загалом, я просто хотів навчитися плавати, адже це ніколи не завадить. Після цього думав піти на легку атлетику. Однак, як бачиш, нічого з цього не вийшло (посміхається).
 
- Чи відчував коли-небудь, що ти позбавлений дитинства через постійні тренування?
– В основному, влітку я був завжди вільним. Просто у басейні воду зливали (посміхається). Тільки тоді і міг трохи розважатися. А так, завжди були тренування. Мене постійно намагалися кудись впихнути: то на танці, то ще кудись. Приблизно 8-9 місяців я постійно був занятий.
 
- А зараз, у такому більш зрілому віці, ти не шкодуєш, що пішов у плавання?
– Я в своєму житті ні про що не шкодую.
 
- Не раз чула багато скарг стосовно стану басейну, в якому ти тренуєшся. Що скажеш з цього приводу?
– Ну, це мій рідний басейн. Добре, що хоча б впускають (сміється), дають поплавати.
 
- В якому він зараз стані?
– Це поки що найкращий басейн у Рівному. У ньому чотири доріжки на 25 метрів. В Олімпійському басейні – 10 доріжок на 50 метрів. Там займається дуже багато дітей. Загалом, дуже маленький басейн. У ньому мало місця.
 
- Ти займаєшся з усіма чи маєш індивідуальний час?
– Мені дають окрему доріжку. На ній я плаваю сам. На інших – тренуються діти. По 8, по 9 чоловік. Хоча б щось добре (посміхається).
 
- Часто тебе впізнають у басейні?
– Буває. Нещодавно, десь тиждень назад, був такий випадок. Поки я плавав зранку змінилося дві групи дітей, які тренуються на інших доріжках. Коли я вже мав виходити з басейну до мене закричав якийсь хлопчик. Я привітався з ним, запитав про його справи. Він розповів, що читав про мене в газетах. Я порадив йому більше тренуватися, щоб про нього потім теж писали (сміється).
 
- А майстер-класи по плаванню для дітей проводиш?
– Тут (у Рівному – ред.) мене не просять про таке. Сфотографуватися, хіба що. У Дніпропетровську два чи три рази просили, аби я провів майстер-клас. Звичайно, я погоджувався. Це дуже цікаво.
 
- Як часто ти тренуєшся зараз? Скільки триває одне тренування?
– Скоро новорічні свята, тому мій тренер (Петро Нагорний – ред.) робить трохи полегшені тренування. Зараз я плаваю по годині 45 зранку та ввечері.
 
- Ти десь навчаєшся зараз?
– Так, у РДГУ на четвертому курсі на педагогічному факультеті «Здоров’я людини». На денній державній формі.
 
- Багато говорять про те, що тебе вже неодноразово запрошували виступати за іншу область. Звідки саме поступали пропозиції?
– Київ і Дніпропетровськ. У зв’язку з останніми подіями (завоювання Михайлом шести золотих медалей та встановлення шести рекордів України – ред.) хочеш ти чи ні, але задумуєшся про це. Ти розумієш, що Рівне – твоє рідне місто, не хочеш звідси нікуди їхати. Просто хочеться якоїсь поваги. Коли я приїхав з Кубку світу і привіз шість медалей, про це тут (у Рівному – ред.) ніхто не згадав. Начальник управління молоді та спорту, той самий директор басейну навіть не зателефонували і не привітали з перемогою. Я приїхав у Дніпропетровськ – там мене вітали всі. Від цього з’являється думки в голові про те, що, можливо, у Рівному я нікому не треба. Діло навіть не у грошах, просто хочеться якогось людського відношення. Я впевнений, що подібна проблема у всіх наших рівненських спортсменів. Разом з тим, поки що я виступатиму за Рівне. Якщо нічого не зміниться, будемо щось думати.
 
Варто зазначити, що Михайло Романчук цього року брав участь в Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро. Хлопець не виборов жодної медалі, однак зробив висновки і вже потім гідно представив Україну на етапах Кубку світу.
 
- Розкажи, будь ласка, про свої хобі.
– Дуже люблю футбол. Ще машини і музику. А якщо ще в машині грає музику, то це взагалі бомба (сміється).
 
- Які машини любиш?
– У мене джип «Mitsubishi Pajero Sport» 2011-го року. Ми купили його разом із татом. Суму розділили на двох. Коли я вдома, то я на ньому їжджу. Коли мене немає, то тато ним користується.
 
- А яку музику слухаєш?
– Реп.
 
- Давай поговоримо про дівчат. Що найбільше тобі у них подобається?
– Відкритість, доброта. Я не люблю, коли люди щось приховують. Я це відразу відчуваю. Мені головне, аби було комфортно. Щоб не задовбувала мене дуже сильно: не йди туди, не роби того.
 
- Сам маєш дівчину?
– Так. Із нею ми познайомилися в Ріо. Це єдиний хороший момент звідти (сміється). Вона сама з Хмельницька, займається легкою атлетикою. Оскільки мій тато тренер з цього виду спорту ми швидко знайшли спільну мову.
 
- Чи є випадок з життя, про який ти найбільше шкодуєш?
– Був такий один. Півтора року назад за два місяці до Чемпіонату світу ми пішли з друзями гуляти з ночівлею. Тоді я зламав пальця. Я думав, що просто вибив його, почав вправляти. На ранок я прокинувся з синющою рукою. Мені наклали гіпс, плавати з ним було важко. Через два дні я його зняв уже. Однак, травма не завадила мені гарно виступити на змаганнях і встановити рекорд України.

Источник

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Интересные факты
Комментарии
    Комментарии отсутствуют. Вы можете стать первым.
Вы не авторизованы.
Если вы хотите оставлять комментарии, пожалуйста, авторизуйтесь.
Если вы не имеете учётной записи, вы должны зарегистрироваться.