РУСНАЧЕНКО: «До кінця я не реалізувалася»

Наталія Русначенко — єдина з безпосередніх вихованок Ігоря Турчина — продовжує грати й донині. Тепер уже — за австрійський клуб, за збірну Австрії. Саме з австрійською національною командою Русначенко нещодавно приїздила до Києва на турнір пам’яті легендарного тренера. Під час відкриття «Кубка Турчина» струнка українка на мить залишила своїх партнерок — щоб узяти в роздягальні фотоапарат і зняти церемонію. «Покажу дітям, як гарно на Батьківщині організовують свята», — пояснила Наталя пізніше.

«Українська кухня до смаку навіть вегетаріанкам»
— Наталю, до України ви тепер, мабуть, навідуєтеся нечасто?
— Виходить двічі на рік. Із збірною приїжджаємо на «Кубок Турчина», а під час літніх канікул привожу дітей до бабусь. Їм тут дуже подобається. Хотілося б, щоб малі знали своє коріння. Адже чоловік у мене теж із Києва. Тож удома, в Австрії, всі ми розмовляємо російською.

— Які у вас виникають почуття, коли приїздите до Києва?
— Я рада, що збірну Австрії вже вп’яте запрошують на турнір пам’яті Турчина. Для мене це чудова можливість не лише побути вдома, побачити рідних і близьких, а й вийти на майданчик Палацу спорту, де 20 років тому я грала за київський «Спартак». Ці теплі почуття не можна передати словами.

— Що зробили найперше, коли приїхали цього разу?
— Уклала в телефон українську картку і написала СМСповідомлення всім близьким людям про те, що я тут і мені можна дзвонити. Дівчат зі збірної Австрії повела в український ресторан у центрі Києва. Там все зроблено в національному інтер’єрі, подаються тільки народні страви. Замовляла все я сама. Для австрійок виявилося шоком, що в нас спочатку подають їжу, а потім напої. У Австрії — все навпаки. Довелося просити офіціанта, щоб він спочатку приніс чогось попити. Їли ж ми борщ із пампушками, вареники, різні солоності, огірочки, помідори, котлети покиївськи.

— Гостям сподобалася українська кухня?
— Я замовляла вареники тільки з капустою й картоплею, бо в нас у команді дві вегетаріанки. Навіть вони залишилися задоволені, хоча зазвичай завжди колупаються в тарілці, вибирають щось. А тут, дивлюся, з’їли все.
Чоловікам з австрійської делегації сподобалися ще й... офіціантки з глибокими декольте (посміхається). Шкода, звичайно, що по Києву не вдалося нормально прогулятися. Побували тільки на майдані Незалежності — австрійці знають, що тут була Помаранчева революція.

«В Україні гандбол і зараз сильніший, ніж у Австрії»
— Якщо не помиляюся, за збірну Австрії ви виступаєте вже 16 років?
— Коли в 1991 році виїжджала грати за норвезький клуб, навіть думки не виникало, що поміняю громадянство. Але австрійці самі вийшли на мене і запропонували виступати за їхню збірну. Прийняла пропозицію, тому що в нас тоді панувала нестабільність — людям було не до спорту. Збірна СРСР вже розпалася, а Україна самостійно виступати ще не могла. Мені ж у 21річному віці хотілося грати.

— Але ж різниця в класі між нашим гандболом і австрійським залишається великою...
— Згодна. Збірна Австрії своїх найвищих успіхів досягла завдяки натуралізації радянських гравців. Основна відмінність у тому, що наші дитячі тренери професійніше ставляться до своєї роботи, вони закінчують інститути і є одночасно педагогами. У Австрії ж заняття спортом сприймається як фізкультура, хобі. Тренери там — виянтково з числа тих, хто грав сам або намагався це робити. Спеціальної освіти у них немає. Там на першому місці у всіх навчання й робота, а спорт — для душі. Спортивні секції платні, хоча й недорогі — за рік за дитину треба віддавати близько 100 євро.
Я згадую свого дитячого тренера, який узяв команду й вів упродовж усіх шкільних років, вкладаючи в нас майстерність і душу. Ось завдяки таким людям в Україні за будьяких економічних умов з’являються сильні гравці, а в Австрії їх як не було, так нема і зараз.

«Мені пощастило бути улюбленицею деспота Турчина»
— На початку 1990х, коли людей ще лякали капіталістичним світом, ви не боялися їхати в далечінь?
— До Норвегії мене й Ольгу Семенову узяв із собою Ігор Євдокимович — поруч з Турчиним адаптуватися було простіше. Норвезький гандбол тоді перебував на стадії розвитку й лише віддалено нагадував свій сьогоднішній зразок. У ті роки скандинавки були фізично слабкими, проте брали своє зіграністю, командною грою.

— Турчин включив вас до збірної СРСР на Олімпіаду­1988, покликав до Норвегії. Можна сказати, що ви були його улюбленицею?
— Напевно, так. У тому значенні, що в Ігоря Євдокимовича завжди були підопічні, в яких він бачив перспективу, з яких хотів зліпити великих гравців. Я була однією з таких, тому, вважаю, мені дуже пощастило. Та я й сама ставилася до Турчина як до батька, вірила, що тільки він може мені допомогти. Ніхто так, як він, не міг розвивати в гравцеві сильні риси.

— Але Турчина називали тренером-диктатором...
— Турчин думав про гандбол 24 години на добу. Так, він вимагав від гравців по максимуму, але від себе вимагав не менше. Іноді він справді ставав деспотом, але ставив перед собою великі цілі й досягав їх. Не можна бути хорошим, подобатися й догоджати всім. А коли ж ми вигравали серйозні турніри, Ігор Євдокимович ставав добродушним.

— Ви почали грати на вищому рівні в той період, коли зоряне покоління 1970х ішло з великого спорту. Турчин легко знаходив спільну мову з молоддю?
— Цей час був переломним не тільки для нас. У країні почалася перебудова, зміни відбувалися в усіх сферах. Люди виснажилися від політичних і економічних проблем. Турчин намагався не звертати на це уваги й робив усе те, що й раніше. Минулі часи, напевно, додавали людям ентузіазму. Але мінялися гравці, їхня психологія. До декого, можливо, потрібно було шукати інший підхід, бути м’якішим. Адже якщо раніше всі шикувалися в шеренгу й казали «так», то покоління кінця 80х — початку 90х уже не сприймало його слова з таким фанатизмом, як попередниці.

— До Австрії ви виїхали вже заміжньою. Виходить, Турчин не заважав особистому життю підопічних?
— Ні, навпаки — він завжди нас підтримував. Якщо в когось з’являвся друг, він придивлявся до нього. Потім інколи міг сказати: «Він мені не подобається». Але Турчин ніколи не забороняв спілкуватися з цією людиною. Міг тільки порадити: «Кинь його».
А мій майбутній чоловік Ігорю Євдокимовичу сподобався. Ми в шлюбі вже 22 роки. Ігор займається транспортом, співпрацює з Міністерством транспорту України — його робота пов’язана з перевезеннями між Україною й Австрією. Відчуваю себе поряд із чоловіком щасливою. Адже зараз я продовжую виступи не через те, що мені це фінансово необхідно, а собі на втіху. При бажанні могла б зав’язати зі спортом років десять тому, адже матеріальних труднощів у нашій сім’ї немає. Чоловік має високий статус, живемо за рахунок його заробітків. Хоча, не приховуватиму, коли ми тільки приїхали до Австрії, потрібно було на чомусь будувати життя. І цим фундаментом був спорт, мої гандбольні заробітки.

«У Віденську оперу — за студентськими перепустками»
— На другій батьківщині не забуваєте українських традицій?
— Намагаємося. У нас у будинку є куточок із православними іконами. Діти щодня моляться. На жаль, російською мовою. Хоча бабуся у нас із Західної України, вона могла б навчити говорити українською, та часу не вистачило.
Українське телебачення ми дивимося навіть частіше, ніж місцеве. Чоловік повинен бути в курсі українських подій. У свій особняк ми переселилися десь рік тому, живемо неподалік від Тані Логвин — гандболістки збірної Австрії родом із Запоріжжя. Будинок ми взяли в кредит. Мешкаємо за 20 км на південь від столиці — у знаменитому містечку віденських виноробів. Це місце вважається курортом, люди приїжджають зі всієї Австрії купатися в термальних водах і пити смачне біле вино. Тут багато пенсіонерів, життя спокійне, розмірене. Щоб повеселитися, сідаємо в машину й через півгодини ми вже у Відні. Утім із дітьми особливо не повеселишся, треба за ними стежити.

— Знамениту Віденську оперу відвідували?
— Звичайно! У мене там працює подруга з Росії. Вона сама актриса, вчиться в місцевому театральному інституті. Так ось вона через студентську групу дістає нам квитки в оперу. Коштують вони недешево — близько 120 євро за виставу. Звичайно, на прем’єри ми не потрапляємо. Зате потім, коли людей менше, можемо сидіти в спеціальній ложі.

— Ваші діти спортом займаються?
— Старший — 12-річний Олексій — займається хокеєм. 10-річний Мишко відвідує гандбольну секцію. Відразу скажу, що ми намагаємося прищепити їм професіоналізм. Якщо вже пропускати тренування, то тільки — з дуже поважної причини. Пам’ятаю, вони ходили на плавання, так починали канючити: «Ми сьогодні не хочемо йти». Спочатку намагалася примусити, але потім зрозуміла, що індивідуальні види — це не їхнє. З гандболом і хокеєм таких проблем немає. Я кажу дітям, що в спорті не завжди солодко, часто себе потрібно переламати, проявити характер. Відразу попереджаю їх, що спорт — це тільки зараз свято, а попереду — ще поразки, після яких не хочеться нічого. І потрібно пережити падіння, щоб гра знову приносила задоволення.

«У Сеулі ми плакали, бо здобули лише бронзові медалі»
— Діти знають, що ви — призерка Олімпіади?
— Звісно. Саме через це вони в школі найпопулярніші. В Австрії багато хто знає про мої успіхи і перемоги ще в складі київського «Спартака» та збірної СРСР. Коли я приходжу в школу, навколо мене завжди багато дітей. А Олексій і Мишко говорять: «Хочемо досягти того, що й мама».

— Олімпійська медаль Сеула—1988 у вас удома висить на видному місці?
— Не те щоб на видному... У підвалі у нас є спеціальна кімната — там діти сушать свої спортивні речі. У тій роздягальні є куточок, де ми виставили всі мої кубки. А найпрес­тижніші медалі — на верхньому поверсі, де ми обладнали спеціальну вітрину, в якій помістили дві нагороди — «бронзу» Олімпіади й почесний в Австрії «Золотий хрест». Уряд вручає його спортсменам за видатні успіхи.

— Напевно, у збірній СРСР 1988 року мало хто був задоволений бронзовою олімпійською медаллю?
— Звичайно. Тоді ця нагорода нічого видатного для нас не становила. Коли ми отримували медалі, у всіх на очах були сльози. Але тепер, проживши 15 років в Австрії, я зрозуміла, що тут олімпійська «бронза» майже не відрізняється від «золота». Якби вдалося виграти нагороду Олімпіади зараз, не знімала б її місяць.
А тоді, в Сеулі, на вечірніх зборах партійні керівники вишикували всі команди і говорили: «Волейболістки — молодці, виграли «золото». А гандболістки нас підвели». Дуже прикро було таке вислуховувати... Наша збірна була справді сильною, напевно, найсильнішою в радянській історії. Але так склалися обставини. Можете уявити, як образливо було Ігорю Євдокимовичу, коли його звільнили, та ще й звинуватили в тому, що він включив до збірної свою «стару» дружину. Добре, що ті часи вже позаду...

— Наталю, чи ви замислювалися колись, як склалася б ваша спортивна кар’єра, якби ви залишилися в Україні?
— Тут я так довго не грала б. В Україні досвідчені виконавці швидше поступаються місцем молодим. В Австрії ж протриматися легше — дуже гострої конкуренції там немає.

— Ви задоволені тим, як склалася ваша кар’єра, чи хотілося б досягти більшого?
— Вважаю, до кінця я не реалізувалася — так і не виграла олімпійське «золото». Хоча особливих приводів жалкувати теж немає — моє спортивне життя виявилося дуже насиченим.

Наталія Русначенко
Майстер спорту міжнародного класу СРСР з гандболу (амплуа — воротар).
Народилася 13 червня 1969 р. в Тирасполі (Молдова).
Зріст — 187 см, вага — 72 кг.
Виступала за команди: «Спартак» (Київ, 1985—1990), «Філхаммер» (Норвегія, 1991—1992), «Хіпобанк» (Австрія, 1992—2005, з літа 2007го й донині), «Нойштадт» (Австрія, 2006—2007).
У 1986—1990 рр. виступала за різні збірні СРСР. З 1992 року — гравець збірної Австрії. У складі збірної Австрії провела 249 матчів, закинула 6 м’ячів.
Бронзовий призер Олімпійських ігор (1988), володарка Кубка європейських чемпіонів (1987), переможниця Ліги чемпіонів (1992, 1993, 1994, 1998, 2000), чемпіонка світу серед молоді (1987, 1989), багаторазова чемпіонка СРСР і Австрії.
Заміжня, виховує двох синів.

Тарас РОМАНЮК

Україна Молода